Про Сад Гетсиманський Івана Багряного

Прочитав десь третину роману Багряного. Голова йде обертом. Відчуваю трясовину, болото, яке затягує все більше і більше. Абсолютне зло навіть чисто теоретично не можна зрозуміти, осягнути здоровим глуздом.

Головний герой намагається вижити в нескінченній боротьбі та незбагненних муках. Я вже навіть не розумію, хто саме тут головний герой. Ув’язнений Андрій Чумак? Чи НКВС?

Складається враження, нібито у НКВС є власна, дуже спотворена свідомість. Намагаюсь зрозуміти її правила, логіку, цінності. Це наче і неможливо, бо у неї нема ніяких моральних орієнтирів. Але тоді чим вона керується? Який сенс знущань? Будь-хто з катів може робити з Андрієм все, що заманеться. Обмежень нема. Вбити дозволяється. Але акту вбивства недостатньо. Незалежна людина – настільки для неї злий ворог, що вбити його замало. Місія не виконана, якщо ворог не зломлений. Задача не доведена до кінця, якщо ворог стоїть на своєму, і якщо ворог не перетворюється на поневоленого раба. Навіщо? Мабуть, тому, що це все – продовження рабства, системи кріпацтва, яка не зникла після повалення імперії. Власне, імперія не була повалена. Вона просто видозмінилася.

Уся українська література першої половини ХХ століття пронизана розчаруванням після невдалих змін. Тотальна невіра. Імперія не була повалена. І навіть зараз вона стоїть. Але від неї відламуються шматки.