Мегаполіси – соцмережі, селища – форуми, віддалені будинки – персональні сайти

Учора вранці гуляв Лівобережною, роздивлявся величезні багатоповерхові житлові масиви і розмірковував про те, як речі, які ми створюємо в цифровому світі, відображають те, що будуємо у фізичному. Великі платформи соціальних мереж — це мегаполіси: щільні, жваві, хаотичні. Це міста, яке ніколи не сплять. Завжди побачиш або почуєш щось нове, але навряд чи встигнеш за всіма подіями. Точно буде якесь нове відео на Ютубі чи Тіктоці, яке ще не подивився, новий рилз в Інстаграмі і новий срач у Твіттері, який пройшов повз тебе. Такі мегаполіси відкрито приймають кожного, але вони не для всіх.

Був час, коли форуми були такими собі містами в інтернеті, але зараз вони більше схожі на маленькі селища. Це місце, де люди збираються навколо спільних інтересів. Якщо посидіти якийсь час на одному з таких форумів, вийде познайомитися майже з усіма його “громадянами”. Нові треди з’являються рідко, обговорення відбуваються повільно й можуть розвиватися місяцями чи навіть роками. Це притулок для тих, хто втомився від метушні великих міст, але все ще хоче відчути приналежність до спільноти.

А ще є особисті сайти, на кшталт окремих будинків у лісі чи горах. Це місце, куди люди тікають, коли втомилися від шуму. Однак особисті сайти не є ізольованими острівцями. Вони взаємодіють і залишаються на зв’язку, використовуючи посилання, згадки, електронні листи та RSS. Це частина інтернету, яка рухається повільніше. І це їхня фіча, а не баг.

Моя подорож інтернетом віддзеркалювала подорож у реальному світі. Я виріс у маленькому місті. Потім переїхав до мегаполісу. Але тепер я все частіше відвідую досить безлюдні карпатські села й все більше закохуюсь в окремі персональні сайти та блоги, де почуваються як удома й живуть у своєму ритмі.